Микола Ляхович з тіткою і дідусем Миколою Кононовичем (1977р)
Ці роздуми про перемогу над нацизмом у Другій cвітовій війні були написані в травні 2010 року, коли до влади прийшла кримінальна хунта Януковича. Дмітрій Табачнік, який зараз ховається від правосуддя за кордоном, тоді фактично став Гессом Путіна в Україні і почав активну фальсифікацію української історії, підганяючи її під ідеологічні стандарти Кремля. Саме тоді нам почали з новою силою нав’язувати «велику Вітчимову» війну, яка мала приховати правду про трагічні сторінки українського народу в роки Другої cвітової війни…
Колись, ще в радянські часи, 9 травня було для мене надзвичайно великим святом. Майже щороку, напередодні цього свята, в школу запрошували ветеранів, які нам розповідали про ту війну. Серед тих ветеранів був і мій дідусь Микола Кононович (в честь якого мене власне й назвали!).
Я пишався своїм дідусем, бо в нього було чи не найбільше бойових орденів і медалей, які йому присвоювали на шляху від рідного поліського села аж до самого Берліна. Ніколи не забуду, як мій дідусь, витираючи сльозу, розповідав про війну, про те, як він боровся за “Батьковщину”, саме так, на поліському діалекті, називав дід Микола свою землю. Всі слухали ці розповіді інколи з ентузіазмом, а інколи глузували зі стареньких, коли вони починали повторювати заїжджені радянською пропагандою гасла…
В цих розповідях, завжди відчувались якісь недомовки… Особливо, коли з дитячою цікавістю починав допитуватись деталей, щоб відчути себе онуком героя, як у радянському кіно. Але цікавість не задовольнялась. Дідусь чомусь відразу змовкав… Бо не все було не так райдужно, як це показували в кіно…
З часом, прогалини заповнювались з розповідей бабусі, в якої навіть крізь страх перед тоталітарною радянською системою по- жіночому «розвязувався язик». В кінці кожної “крамольної” розповіді, бабуся по- змовницькому шептала: “тільки нікому не кажи, бо совєти покарають”.
Так от, мій дідусь почав із участі у партизанських загонах, які підпорядковувалися Фьодорову. Про якого й сам згадував як про нелюда, який міг розстріляти людину за найменшу провину. Навколо Фьодорова, для таких цілей, були гарно вишколені, прислані з Москви енкеведисти, як казав дідусь: “мордовороти у шкіряних чоботах” (всі інші ледь не в лаптях ходили!). Саме ці фьодоровці, зі слів дідуся, стріляли в спину, і могли будь-яку людину, запідозривши в будь -чому, піддати не- людським тортурам. Зі слів дідуся, один раз, коли вони були в лісах біля Рівного, він бачив, як фьодоровці зимою прив’язували до дерева, били і обливали холодною водою легендарного розвідника Кузнєцова!
З часом партизанський загін дідуся, влився до Ковпака і вирушив з ним в рейд. Дідуся Миколу, за його міцну вдачу, направили в розвідувальний відділ. За проявлену мужність при виконанні складних розвідувальних завдань дідуся неодноразово нагороджують. Але, з розповідей бабусі, якось дідусь потрапив у полон до німців та через два дні втік. Коли повернувся в свій партизанський загін, то сказав, що “загуляв у молодиці”, отримав декілька нарядів “внє очєрєді”, і до кінця життя нікому, крім бабусі, не розповідав про свій дводенний полон. Боявся, що з ним зроблять те, що робили на його очах фьодоровці з тими, хто побував у німецькому полоні… А одного разу дід Микола забув годинник на місці попереднього постою. За це молодий комірсар ледь не розстріляв дідуся за втрату майна. Врятували дідуся товариші-українці, які в буквальному розумінні стали стіною між ним та присланим Москвою комісаром з пістолетом…
Коли німецьких нацистів викинули за територію України, то загони Ковпака почали переформовувати в регулярну армію. А мій дідусь проходив у цей час лікування після поранення. Зрозумівши, що його Батьковщина вже звільнена від ненависних нацистів, дідусь відправився додому, в рідне село… І все було б нічого, якби під самісіньким селом дідусь не побачив, як молодий комісар намагався “експроприїровать” коня у вдови з трьома дітьми. Маючи загострене почуття справедливості, дідусь не зміг пройти повз цей комуно-більшовицький бєспрєдєл. Він підійшов до комісара, представився працівником місцевого військкомату, і вичитавши його за цей грабунок, сказав, що напише на нього рапорт. Комісар налякався, коня не забрав. Але запам’ятав прізвище дідуся і оскільки йшов в сторону військкомату, то перевірив сказане дідусем. З’ясувавши, що дідусь ні в якому військкоматі ніколи не працював, комісар підняв гвалт і сам написав рапорт на дідуся. Щоб не піддавати дідуся енкеведиським розслідуванням, місцеві воєнкомівці просто відправили дідуся (з пораненнями!) на фронт.
Потрапивши на фронт, дідусь зрозумів, що фьодоровці в партизанці були лише квіточками… Адже на фронті добре вгодовані енкеведисти дихали в спину щохвилини. Це було велике враження дідуся, бо він навіть не боявся сам розповідати в колі близьких, як поруч з ним вмирали від енкеведистського пострілу в спину його приятелі, які просто зупинялись під час атаки, щоб перезарядити зброю…
Десь в Прибалтиці (я довгий час думав, що під Альппами, а батько уточнив, що дід ішов через Білорусію-Прибалтику на Кенінгсберг), рота дідуся відбила у німців підвищення. Але по всій лінії фронту більше ніхто цю висоту взяти не міг. Тому сталіністи, без будь-якого дослідження і розвідки, не з’ясувавши розташування частин ЧА, підігнали “Катюші” і накрили тотальним обстрілом ракет всю лінію пагорбів. В результаті цього обстрілу від роти, в якій був дідусь, лишилось живими, але інвалідами, лише декілька солдатів – добра сотня загинула вмить. Дідуся, внаслідок цього обстрілу “Катюшею” сильно контузило і він назавжди втратив слух. А ще провалявся з місяць у санчастині без свідомості.
Про те, як радянські війська брали Берлін, дідусь розповідав у школі. А от проте, що робили радянські солдати з підкореними берлінцями (в основному жінками і дітьми), він зі сльозами розповідав лише домашнім. Дідусь був глибоко віруючим православним християнином, тому до кінця життя йому було соромно згадувати садистьку поведінку радянських мародерів, які грабували, гвалтували і вбивали без розбору мирних жителів Берліна…
Повернувшись з фронту в рідне поліське село, дідусь пристав жити до вдови красноармійця, який загинув у 44-му від розривної кулі у Фінляндії. Так перший чоловік моєї бабусі (дідусь моїх двоюрідних братів і сестер) загинув від кулі солдата, який виконував накази Манергейма, квіти до пам’ятника якому нещодавно покладав “георгієволєнточний” Дмітрій Мєдвєдєв…
Президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв кладе квіти до пам’ятника Манергейму, 20 квітня 2009 р.
Так от, став мій дідусь жити з вдовою, яка мала двох дітей від першого чоловіка, і своїх наживати…
Григорій Захарович Ляхович – перший чоловік моєї бабусі, який загинув у Фінляндії в 1944р. Сестра Григорія Ганна Захарівна Ляхович-Грицюк, була підпильницею ОУН, за що в 1945 році відправлена сталіністами в ГУЛАГ
Та не складалось життя переможцю, бо прийшла колективізація. Характерно, але головними “колективізаторами” були ті, хто відрубував собі на ногах пальці, щоб не йти на фронт, – це були такі собі тодішні симоненки. Щоправда, дідусь здав в колгоспне майно не все. Два мішки пшениці залишив на посів біля хати, бо треба ж було чимось годувати четверо дітей. Про ці два мішки пшениці довідались місцеві “колективізатори” і спробували вилучити. Ця спроба для них завершилась такими стусанами, що тікали “колективізатори” від дідуся до самої сільради. А в сільраді зателефонували в “район”. З райцентру за годину прилетіла “лєтучка”, набита все тими ж “мордоворотами в шкірянках“, які по звірячому дідуся, інваліда-фронтовика, побили на очах у дітей і всіх сусідів, лаючись московською мовою. А пшеницю, звісно, відібрали. Через цей глум, зі слів бабусі, дідусь ледь не наклав на себе руки… Через голод, який прийшов на Полісся разом з комуністами і “визволітєлямі” у 46-52 рр. в дідуся померло двоє дітей – Григорій і Михайло… (Дідусь після того все життя їздив по заробітках на різні будівництва і збір врожаю по всьому СРСР, щоб лише не бути прописаним рабом у колгоспі, а мати хоч якусь волю).
Два сірих, залізних хрести (ліворуч і праворуч), на передньому плані, під якими поховані Григорій і Михайло.
Тут доречно додати з розповідей бабусі, що прислані з Росії “прєдсєдатєлі” (так бабуся називала голів колгоспів та секретарів партії), довго в селі не затримувались. Як казала бабуся: “побув в селі два-три місяці – і вже витягають з болота, з цуркою (пристрій для в’язання снопів льону, зручний для удушення) на шиї…”. Запитую бабусі: “А хто ж таке робив?”. “Холєру його знає” – казала бабуся – “Кого хлопци з лісу (так називали бульбівців і бандерівців з мельниківцями), а кого свої, з села, якщо допікли своїми поборами…”. Тому мені дико чути табачніківську теорію про “громадянську війну” на території Західної України у 1945-1960 рр. Адже всі мої земляки, не -залежно від політично-ідеологічної орієнтації, і навіть аполітичні поліщуки, боролись проти московсько-більшовицьких загарбників, допоки мали на те сили. Це була визвольна війна проти надісланих окупантів і ,звісно, проти місцевих колабораціоністів, як і в кожній визвольній війні! Але це вже інша історія.
Ілюстрація до української народної казки “Соломяний бичок”, на якій виховуються українські діти
А ще колись напишу про прадіда Родіона, якого комуняки замордували в одному зі сталінських концтаборів під Донецьком за те, що він, тяжко поранений, потрапив у полон до нацистів. І можливо, про прадіда Конона, якого не долікували в медсанчастині, все гнали на фронти, і він помер на 45-му році життя відразу після війни у 1946 році.
Прадід Радіон Борушкін, з дружиною Ольгою, ще далеко до початку Другої Світової… Фото зроблено в Казані РФ, звідки вони походять
(Як мені розповідали, один з рідних братів мого дідуся Володимир, був танкістом і згорів у танку вже після 9 травня, у вересні 1945 року десь у Маньчжурії, але про нього я майже нічого не знаю)
Не знаю, чи варто розповідати про діда Степана, який, будучи підпільником СБ ОУН, у 1943 році викрав і покарав місцевого начальника німецього гестапо… Але потім комуняки все одно назвали його “пособніком фашістов” і дали 25 років радянських концтаборів.
Весільне запрошеня діда Степана і баби Ольги… це вже було піля сталінських концтаборів
Сьогодні табачніки та інші януковічі його далі називають “пособніком”, створюють з комуняками коаліції, роздають московським олігархам те, за що мої дідусі воювали, а батьки те будували, не розгинаючи спини. І вся ця нечисть надягає “гєоргієвську” лєнточку, хоч нічим її не заслужила. І топчуть Хрещатик парадами після здачі національних інтересів.
Микола ЛЯХОВИЧ
9 травня 2010р.
P.S. Показовим є той факт, що після 9 травня 1945 року нацистський концтабір Бухенвальд був включений в систему ГУЛАГу. Фактично для українців закінчення Другої світової у 1945 році стало символізувати перемогу ГУЛАГу над Бухенвальдом, операції «Захід» (1947р) над остарбайтерством.
Ми не повинні себе обманювати, намагаючись перетягнути ковдру в Кремля. Закінчення Другої світової війни не стало закінченням вбивства і геноциду українців. Українці продовжили боротьбу за свою державність і свободу аж до 1960-х років. І зараз змушені її продовжувати на Донбасі. Власне, війна на Донбасі – це наслідок того, що, перемігши нацистів у Берліні, один зі злочинних режимів, який розпочав у 1939 році Другу світову війну, цивілізований світ не згуртувався і тоді ж не переміг другий анти-людський комуно-сталінський режим у Москві. Зараз нащадки сталіністів на тих самих маніпулятивних гаслах продовжують злочини проти людства на Донбасі. І доки не буде проведено нову Ялтинську конференцію, а відповідно і Нюрнберг-2, на яких засудять комуно-сталінізм разом з його ідеологічними нащадками в Кремлі, як засудили гітлерівський нацизм, – доти не матиме Європа і світ миру і спокою.
